Голова Збаразької міської громади Роман Полікровський: «В українському менталітеті присутнє таке правило – перестати любити владу на наступний день після її обрання»
Чт. 2 Грудня 2021

ТЕМИ ТИЖНЯ

gazpostach

Голова Збаразької міської громади Роман Полікровський: «В українському менталітеті присутнє таке правило – перестати любити владу на наступний день після її обрання»

Джерело: Номер один

Нам стало важко вірити людям, особливо, якщо це стосується тих, хто при владі. Ми обираємо людей за хороші якості, позитивну репутацію, принциповість, і найбільше, чого хочемо, це щоб обрана нами особа не забувала тих, за допомогою кого зайняла високу посаду. Мером міста Збаража вже третю каденцію є Роман Полікровський. Про себе він розповідає неохоче, не обговорює опонентів та не хизується зробленим. Про нього говорять люди, які його обрали, і справи, які не залишаються непоміченими. В ексклюзивному інтерв’ю з Романом Степановичем ми поспілкувалися про його особисте та сокровенне і трішки про роботу.

«Аби застерегти мене від якої-небудь біди, класний керівник покликав мене на розмову»

– Романе Степановичу, кілька слів про себе…

– Народився я у славному місті Збаражі в 1979 році в сім’ї робітників. Мій батько був водієм, а мати працювала на цукровому заводі. В нашій сім’ї п’ятеро дітей, я – четвертий. Родина наша жила скромно, мали корову, і ми з молодшим братом були відповідальними за її випасання (сміється, – авт.). Змалечку в кожного з нас батьки закладали християнські цінності та любов до праці. У мій розвиток вагомий вклад зробив дідусь (мамин батько). У нього був складний життєвий шлях – табори, Сибір, поховав три дружини, перша з яких померла при пологах, другу застрелили енкаведисти, коли дідо був у таборі, а третя померла від хвороби, будучи прикованою до ліжка 12 років. Мав трьох дітей, але ніколи не нарікав на життя. Дідусь завжди мені говорив: «Людина повинна служити іншим». Ці слова дуже глибоко мені запали в душу і на даний час відгукуються досить часто. І слухаючи його, я розумів, що в майбутньому повинен дбати не лише про свою сім’ю, а й робити те, що принесе користь іншим людям.

– Якими були шкільні та студентські роки?

– Навчався у середній школі і під час шкільного періоду отримав немалий досвід, який теж вплинув на моє формування. Вчився я добре, але у 7-му класі почав прогулювати уроки, з’явилася компанія, яка змінювала мій кругозір. Аби застерегти мене від якої-небудь біди, класний керівник і за сумісництвом вчитель фізкультури покликав мене на розмову. Він по-простому зі мною поговорив, але дуже по-чоловічому. Напевне, Бог дав йому можливість знайти правильні слова, до яких я прислухався, і все стало на свої місця. Я досі пригадую свого керівника і розумію, що ця людина вплинула дуже позитивно на мій розвиток як особистості.

Після дев’ятого класу подався у професійно-технічне училище (зараз це коледж). По закінченню працював за спеціальністю – електриком у лікарні. Але зрозумів, що це трішки не моє, і поступив у ТНЕУ на факультет економіка підприємств. Пізніше здобув дві управлінських освіти, одна з них у Київській національній академії державного управління. На даний час поступив в аспірантуру в Західноукраїнський університет, здобуваю освіту проєктне управління розвитку громад.

«Після того, як ми прибрали кладовище, отримав свого роду благословення на подальшу працю»

– Перший раз Вас обрали міським головою на позачергових виборах, і було це у 2014 році, пам’ятаєте цей період?

– Так, це було після революції Гідності. Були позачергові вибори, і наміру балотуватися не мав. Однак спільнота вирішила, що я повинен зайняти це крісло. Є одна цікава історія: я раніше я міг стати головою районної ради, однак дав слово певним особам, що не буду балотуватися. І коли люди висунули мою кандидатуру, а я її зняв, був конфлікт, адже спільнота вважала, що я побоявся. Ми поспілкувалися, я поділився своєю ситуацією і сказав, що не можу на даний час зайняти посаду, бо є людиною слова, за що отримав ще більшу підтримку та віру. Якщо я даю слово, тримаю його до кінця. Коли стало питання про місцеві вибори, люди чітко дали зрозуміти, що я повинен бути там, громада мене висунула, хоча у мене не було матеріального ресурсу, лише досвід і віра людей, яка й посадила мене у крісло мера. Другий термін я пройшов із 87% підтримкою громади.

“Дідусь завжди мені говорив: “Людина повинна служити іншим”

– З якою найпершою проблемою Ви зіткнулися, будучи вперше міським головою?

– Як зараз пам’ятаю, це було на третій день моєї роботи. Одне з комунальних підприємств мало заборгованість перед Пенсійним фондом, і ці кошти були настільки великими, що стояла загроза щодо блокування рахунків міської ради і робота громади була б паралізована. Направду, це було складно, адже я на той час тільки зрозумів, в яку сторону відчиняються двері у міській раді (сміється, – авт.). Але наша команда справилася. На той час наш бюджет був трішки більший, ніж бюджет села, яке знаходилося поруч. Аби навести лад у місті, ми започаткували нестандартні підходи – толоки. Разом з людьми виходили на вулиці міста і прибирали. Пригадую, як одного разу ми взялися за прибирання занедбаного єврейського кладовища. Молоді люди навіть не знали, що це кладовище, воно було закидане сміттям, росло багато дерев. Після того, як ми його облагородили, почали відбуватися цікаві речі: реалізовувались різні проєкти, можна сказати, ми стали на шлях успіху. І насправді я це напряму пов’язую, адже ми віддали шану людям, які були там поховані, які були забутими. Відверто скажу, що я пішов за своїм внутрішнім голосом, і напевне, після того, як ми прибрали кладовище, отримали свого роду благословення на подальшу працю.

«Той, хто копає мені яму, повинен розуміти, що я використаю її у своїх цілях»

– Ви сказали про мізерний бюджет, але ж варто й пригадати про очисні споруди, яких у Збаражі до Вашого приходу до влади не було і які вартували недешево.

– Справді, це так. Нам вдалося залучити 15 мільйонів гривень з державного фонду Регіонального розвитку на будівництво очисних споруд. Звісно, після цього чистішою стала й екологія, люди вдячні. Це був один з найбільших реалізованих проєктів, який допоміг мені на наступних виборах перемогти. Ми виконали обіцянку, яку давали всі, хто був переді мною. До речі, це не було моєю обіцянкою, адже я боявся, що не зможу виконати її. Я намагаюся ставитись до слів дуже обережно. Не завжди вдається виконати те, що ти говориш, але завжди потрібно пробувати і намагатися зробити сказане.

– У соціальній мережі Ваші недруги не підбирають слів. Пишуть і говорять, що Полікровський засидівся. Як Ви ставитеся до конкуренції?

– До конкуренції моє ставлення є досить позитивним. Адже вона робить мене сильнішим. Той, хто копає мені яму, повинен розуміти, що я використаю її у своїх цілях. Коли є критика: я її розділяю. Є слушна, конструктивна, яка стимулює, дає можливість виправити ситуацію, а є брудна. Нею можуть займатися люди навіть несвідомо, які звикли критикувати владу. Не можу сказати із впевненістю, чи є у мене вороги, але знаю, що я не є ворогом ні для кого. У мене немає страху перед людьми, які обливають брудом, більше того, я з радістю з ними зустрінуся і дам можливість сказати все в обличчя.

«Бути в кріслі мера – це екстремально, повірте, але в моєму випадку це змушує швидше рухатися вперед»

– Є історія про те, як одного зі своїх критиків Ви змусили жаліти про сказані слова в соціальній мережі, розкажіть про це…

– Змусив – це дуже голосно сказано, я показав людині свою сферу діяльності. Справа була з одним із активних коментаторів, який був незадоволений роботою влади. За дивним збігом обставин, я побачив цього чоловіка на вулиці, але пан Дмитро поспішав утекти від мене, однак розмова все ж таки відбулася. Як виявилось, Дмитро – художник та дизайнер, і за моєї ініціативи він узявся за розробку туристичного логотипу нашого міста. За пару днів він уже запропонував декілька варіантів. Один із них ми розмістили на різного роду продукції, яка була на святі міста. Того ж дня я побачив, як Дмитро за руку зі своєю донькою прогулювались на святі міста. У її руках була кулька з логотипом, який створив її батько, дитина цим дуже пишалася. У результаті пан Дмитро підійшов до мене і був дуже зворушений. Ця ситуація – ілюстрація того, як я ставлюся до несвідомої критики людей. На жаль, досі в українському менталітеті присутнє таке правило – перестати любити владу на наступний день після її обрання.

“Не завжди вдається виконати те, що ти говориш, але завжди потрібно пробувати і намагатися зробити сказане”

– Помітно, що у соціальній мережі Ви не даєте пояснень, не відписуєте, грубо кажучи, «не відгавкуєтесь», причина у зайнятості чи принциповості?

– Будь-яка помста, спроба поквитатися, думки про це породжують нову агресію та ескалацію конфлікту. Я часто читаю Біблію, і там чітко написано: «Не мстіться за себе…». Це, звісно, духовна сторона, але для мене це дуже важливо. Як тільки я почну мститися за себе, то тоді Бог не зможе цього зробити. Продовження Біблійної фрази є таким: «Не мстіться за себе, Я відплачу». Всім рекомендую взяти це за принцип. У моєму житті він діє, і я його дотримуюся.

– Чи був у Вас момент, коли хотілося все покинути і не займати крісло мера?

– Не повірите, але ні. Мені дуже подобається процес змагання, мене це запалює. Коли я відчуваю певні виклики, я їх приймаю і починаю боротися. Коли їх немає, для мене це гірше. Це свого роду вид азарту. Я люблю екстремальні речі, люблю гори, колись мав мотоцикла і не боявся їздити на шаленій швидкості, зараз також хочу придбати, але дружина не дозволяє (сміється, – авт.) Маю на увазі, що я приймаю всі виклики долі чи інших людей, не ховаюся і не кидаю щось на півдорозі. Бути в кріслі мера – це екстремально, повірте, але у моєму випадку це змушує швидше рухатися вперед.

«Я належу до протестантського напрямку»

– Під час нашої розмови Ви цитуєте Біблію, говорите про віру. Подейкують, що Ви перебуваєте у певній секті, спростуйте це або підтвердіть.

– Справді, я вдячний вам за це запитання. Був момент, коли мої конкуренти в кожен дім роздавали листівки, на яких були слова про те, що сектант рветься до влади, він буде палити ікони та закопувати хрести. Але психологія людей спрацювала в протилежному напрямку. Тема мого віросповідання була дуже активно розкручена, але все це росте зі стереотипності щодо конфесій. Я належу до протестантського напрямку. Якщо взяти, до прикладу, США, Німеччину, то там даний напрямок переважає. Враховуючи, що ми пострадянська країна, у нас культивували думку, що протестанти – це сектанти. Протестантизм – це велика гілка християнства, в якій, на жаль, багато хто не воліє розбиратися, тобто простіше назвати сектантами, ніж захотіти дізнатися про цей напрямок більше. У мене складається прекрасний діалог з усіма людьми різних релігійних спрямувань. На запрошення відвідую будь-яку церкву, з повагою ставлюся до кожного вірянина, беру участь у різних заходах. У нашій громаді це питання знято і ніхто не культивує протестантства як чогось негативного. У протестантській церкві є табу на алкоголь, не вважаю це поганим. І навіть був період, коли наді мною намагалися жартувати, мовляв, вам, віруючим, не можна мати коханку, на що я відповідав: а кому її дозволено мати? Мені закидали: тобі не можна лаятися матом, але я намагався пояснити, що не хочу цього робити, мені це не притаманно, адже такі слова забруднюють мій внутрішній світ, я не можу собі цього дозволити. Це те саме, щоби мені запропонували їсти сміття. Людина сама вирішує, робити це чи ні.

«За 17 років подружнього життя ми жодного разу не посварилися»

– Ще задовго до того, як Ви вперше стали мером, зі своєю дружиною займалися благодійною діяльністю, на даний час продовжуєте це робити?

– Благодійна організація була створена у 2007 році, і вона зовсім не пов’язана з моєю діяльністю як міського голови. І я дуже радий, що ми почали займатися цим набагато раніше, адже розумію, які маніпуляції могли би бути з боку недоброзичливців. Раніше нам ішла назустріч адміністрація, яка дозволяла проводити по школах заходи, що попереджають небезпечний вплив певних звичок, з якими стикається дитина. Ми співпрацювали з благодійними організаціями з-за кордону й отримували благодійну допомогу. Робили Різдвяні постановки, роздавали подарунки тощо. Основна частина нашої діяльності була спрямована на допомогу людям з інвалідністю. Ми отримали близько ста нових інвалідних візочків і розповсюдили їх серед потребуючих. Був період, коли проводили медичні акції, співпрацювали зі столичними фондами, і вони надали нам медичне обладнання, яке привозили в села, і люди безкоштовно змогли пройти діагностику, зробити аналіз крові, рентген. Також роздавали безкоштовно медикаменти. Організація носить назву «Дім милосердя». На даний час усім займається моя дружина.

“За 17 років подружнього життя ми з дружиною жодного разу не посварилися і в наших відносинах такого поняття, як заборона, немає”

– В одному з інтерв’ю було сказано, що Ви заборонили своїй дружині працювати, чи правда це?

– Це неправда, вирвано з контексту! Своїй дружині я нічого не забороняю, і якщо вона буде мати бажання присвятити себе певній сфері діяльності, перечити не стану. Вона є депутатом міської ради і матір’ю п’ятьох дітей. Моя сім’я – це окрема розмова, довга і цікава, адже за 17 років подружнього життя ми жодного разу не посварилися і в наших відносинах такого поняття, як заборона, немає.

«Була практика, коли платив дітям по одній гривні за прочитану сторінку»

– Розкажіть більше про свою сім’ю.

– Якщо ми вже зачепили тему сімейних стосунків, то можу сказати, що більшість конфліктів виникає через незнання одне одного, а друга причина – бажання змінити одне одного. Коли ти пробуєш змінити свою дружину, відбувається навпаки, виникає конфлікт. Ще до одруження зі своєю дружиною ми домовилися про кілька речей, зокрема, як будемо діяти у тих чи інших ситуаціях. Ми виділили кілька моментів, які можуть породжувати конфлікти. Ще один важливий момент – це батьки. Їхнє втручання у стосунки шкодять молодій парі. Як голова сім’ї, я захищаю кордони нашої молодої держави-сім’ї. Практично на пальцях пояснив батькам, що наша сім’я – це окрема держава зі своєю конституцією та законами. Сюди можна потрапити, але не можна керувати. І в нас дуже гарні стосунки з батьками, відверто можу сказати, що не знаю, чи є ще десь краща теща, ніж у мене. У нас є правила в сім’ї, одне з них – що би не зробила моя дружина, я завжди буду її захищати, вона матиме мою підтримку.

Наші діти ніколи не чули, щоби тато з мамою сварилися, і вважаю це правильним. Вони не чують та не бачать зневажливого ставлення дружини до мене і моєї неповаги до неї. Тому вважаю таку сімейну обстановку правильною, оскільки діти виростуть особистостями з цілісною психікою.

– 17 років подружнього життя, можна сказати – ідилії…

– Так, можна. Є у народі таке поняття «дружина пиляє». Мені воно не відоме, адже за період наших стосунків жінка вивчила мене. Знає, коли потрібно обговорити дану тему, а коли – ні, коли краще почати розмову про майбутнє та наші плани. Я приходжу з роботи у різному настрої, і дуже добре, що вона це помічає і старається згладити, витримує паузу, нагодує, заспокоїть і тільки тоді можна щось обговорити й вирішити.

Є побутові конфлікти, і всі це розуміємо, але ми привчили себе до паузи. Тобто якщо виникає момент запалити суперечку, краще витримати паузу, почекати і повернутися до розмови через деякий час, дати можливість охолонути емоціям. Коли людина готова відстоювати свою позицію, вона на емоціях, і саме це може призвести до сварки. Слід дати трішки часу, аби їх вгамувати, перечекати, так би мовити. Іноді достатньо навіть 30-ти секунд. Повірте, я не хочу ідеалізувати нашу сім’ю, я не є кращим прикладом, як виховувати дітей, адже багато часу приділяю роботі, і це колосальний мій мінус.

– Як поєднуєте роботу та виховання дітей?

– Звісно, на дружині лежить велика відповідальність, адже вона приділяє їм весь свій час. У мене немає такої нагоди, але я стараюся, коли маю час, віддати його їм. Влітку любимо їздити на озеро купатися, вода – наша стихія, проводимо час на стадіоні, подорожуємо, але цього часу замало. І це власна претензія. Якби я повернув час назад, це єдине, щоби я змінив. Тільки рухаючись уперед, приділяючи більше уваги молодшим дітям, я можу щось компенсувати, але все одно розумію, що повинен бути поруч частіше.

“Я рідко перевіряю щоденники, мені не дуже важливо, скільки знань в голові у моїх дітей, мені важливо, як вони зможуть їх використати”

– Чи забороняєте своїм дітям щось і взагалі чи є Ви суворим батьком?

– Я описав вам своє життя, і повірте, знаю, якщо забороняти, тим паче суворо ставити табу, це обов’язково з’явиться в житті вашої дитини. Я не намагаюся заборонити, а попереджаю про небезпеку від певного чинника. Важливо дітям показати два шляхи. Що буде, якщо ти вибереш одне та інше. Люблю повторювати: ніколи не бачив нещасної людини, яка почала вживати алкоголь і стала щасливою. Не бачив людини, яка була бідною, стала наркоманом і розбагатіла, все це працює у протилежному напрямку. Своїм дітям намагаюся донести причинно-наслідковий зв’язок. Це життєві закономірності. Тобто заборон як таких немає, є розмова, діалог, висновки. Стараюся привчити дітей читати. Навіть була практика, коли платив їм по одній гривні за прочитану сторінку. Робив це для їхнього заохочення. Це був вклад у їхню освіту. Але все має бути в міру. Я рідко перевіряю щоденники, більше того, мені не дуже важливо, скільки знань в голові у моїх дітей, мені важливо, як вони зможуть їх використати.

Стараюся мотивувати дітей, використати набуті знання, але в жодному разі не «ґвалтувати» їхню психіку, не змушувати. Перш за все наші діти повинні вирости достойними людьми, не важливо, будуть вони юристами чи медиками. Я буду шалено пишатися, якщо мої діти служитимуть іншим людям. Якщо так станеться, це буде найбільше моє досягнення. Я не хочу, щоб у дітей були такі поняття, як «я, мені, моє», вони мають розуміти, що є люди в світі, яким вони можуть допомогти, і від цієї допомоги стануть щасливі не лише вони.

На завершення Роман Степанович додає, що будь-яку ситуацію можна вирішити конструктивним діалогом. Не обов’язково вдаватися до брудних методів, адже перш за все це забруднює особисто Вас, а вже потім іншу людину.

Джерело: Тижневик “Номер один”


Джерело: Номер один
















Отримуйте найсвіжіші новини у соцмережах:

Facebook

Twitter

Ознайомлений(а)