У День захисника України вшанували пам’ять загиблих героїв
Ср. 16 Червня 2021

ТЕМИ ТИЖНЯ

gazpostach

У День захисника України вшанували пам’ять загиблих героїв

14 жовтня у День захисника України в Тернополі провели Марш пам’яті, присвячений усім полеглим героям, громадським і культурним діячам, які боролися за нашу свободу і незалежність.

У цей день згадали як тих, хто боронив свій край у минулому, так і нинішніх героїв, загиблих під час неоголошеної війни Росії проти України… 

Володимир Рожелюк із Теребовлянщини помер у військовому шпиталі…

Володимир Рожелюк.
Володимир Рожелюк.

13 вересня на опорний пункт у селищі Луганське Донецької області, де дислокується 30-а окрема механізована бригада, напала російська диверсійна група. Бій тривав три години. Двох наших бійців убили відразу, двоє потрапили в полон, а Володимира тяжко поранило осколками гранати у ногу і живіт. Ледь живого бійця доправили до Артемівського військового шпиталю, де його прооперували, а після того перевезли до Харкова. Однак життя Володимирові врятувати не вдалося: через тиждень, 20 вересня, не приходячи до тями, він помер…

55-річний Володимир Якович Рожелюк із села Гайворонка Теребовлянського району пішов на фронт добровольцем. Цього року 20 травня оформив усі необхідні документи в районному військкоматі і поїхав до Яворова на полігон. Після трьох тижнів навчання служив у Новоград-Волинському, звідки у складі 30-ої окремої механізованої бригади вирушив на війну. За час служби Володимир був у різних гарячих точках, останнім місцем, куди їх з побратимами перекинули, було Луганське Донецької області.

– Востаннє говорила з братом по телефону 12 вересня, – пригадує сестра Володимира Любов Яківна. – Він ще попросив передати деякі речі на фронт – зимову шапку, ліхтарики… Наступного дня зібрала посилку, віднесла на пошту, а тоді мені зателефонували його побратими. Сказали, що Володя у важкому стані, не знали, чи виживе, потрібно було їхати до нього в госпіталь. Я зателефонувала його доньці Ірі, бо вона навіть не знала, що батько на війні. Володимир з дружиною розлучився, вони не спілкувалися, тому й Ірі, напевно, не сказав, що йде воювати… Телефонував до неї час від часу, як завжди, а я з Ірою не спілкувалася, відтак не мала жодних її контактів. Почала перебирати папери Володі й знайшла номер домашнього телефону. Розповіла про все і вже вдвох з Ірою 19 вересня поїхали до Харкова. Ми ще застали Володю живим, хоча й без свідомості…

Спочатку загальний стан бійця був стабільний, а в неділю вранці, 20 вересня, зупинилося серце і хоча його вдалося запустити знову, почав понижуватися тиск, відмовили нирки і… Володимир помер.

– Я ще встигла з ним попрощатися, – сумно зітхає Любов Яківна. – Обійняла його і прошепотіла, що ми його любимо, що ми поруч… Харківські волонтери допомогли нам оформити всі документи і ми забрали тіло Володі додому…

Люди зустрічали загиблого Героя на колінах з квітами і свічками в руках. Він перший з Гайворонки, хто віддав життя на війні. А 22 вересня провести його в останню путь зійшлося все село, приїхали люди з навколишніх  сіл, бойові побратими…. 

– Володимир мав золоті руки, – каже сільський голова Гайворонки Богдан Тарасович. – До війни їздив на заробітки, був хорошим зварювальником, а найважливіше – був добряком, людиною-душею, не було, напевно, таких, кому він відмовив і не допоміг, коли його просили. Не був байдужим, усе брав близько до серця, всіх шкодував, навіть на війну пішов добровольцем, бо не міг дивитися, як там гинуть молоді хлопці.

Володимир мав звання старшого лейтенанта і на війні був не лише бойовим командиром, а й приклався до будівництва на передовій, проведення комунікацій…

– На похорон приїжджали татові побратими, – каже донька Володимира Ірина. – Привезли фото, на яких тато якраз за день до трагедії. На фото видно, що в нього дуже сумні і стурбовані очі… А може, він щось передчував?! Тепер уже не дізнаюся, як і багатого чого іншого… Ми не бачилися з татом більше року. Я взагалі думала, що він за кордоном, а інакше запитала б, чому він не зізнався, що пішов на війну…

 

Олег Панченко з Козівського району був єдиним сином у матері…

Олега Панченка поховали в рідному селі
Олега Панченка поховали в рідному селі

– Олег загинув під час виконання бойового завдання 19 вересня поблизу Костянтинівки Донецької області, – із сумом у голосі каже його рідний дядько Ігор Петрович. – Напередодні хотів поговорити з мамою, але не зміг до неї дотелефонуватися. Ніби щось передчуваючи, Олег записав на диктофон усе, що хотів їй сказати. І гірко від того, бо він ще так багато не встиг… Не встиг прийти у відпустку, що мала бути перед Новим роком, не встиг відсвяткувати свій день народження, 24 жовтня йому мало виповнитися 28 років, не встиг одружитися…

…Олег Панченко родом із села Конюхи Козівського району, там закінчив школу, звідти й пішов до армії. Коли повернувся, якийсь час побув у селі, а тоді переїхав до Кутківців. У Кутківцях у місцевого фермера працює його мама Галина Петрівна, і він також влаштувався туди охоронцем.

На початку липня цього року Олег отримав повістку, два тижні був у Яворові на полігоні, а після того вирушив на Схід, був військовослужбовцем Національної гвардії України. На війні служив спочатку у Краматорську, а згодом їх з побратимами перекинули під Костянтинівку Донецької області. Часто телефонував додому, проте нічого не розповідав, більше сам розпитував про справи, роботу, підтримував маму, бо знав, що вона залишалася сама…

– Олег був життєрадісним хлопцем, – пригадує Ігор Петрович, – мав добре серце. Коли отримав повістку, ми просили його не йти, все-таки єдиний син у матері. Але хіба ж втримаєш, якщо він уже все вирішив?! «Чужі діти теж йдуть на війну, а я не піду?!» – казав… Ми багато не знаємо про його життя на війні, розповідав, що живуть у бліндажах, усім, що в них було, допомагали волонтери. В Олега завжди був бадьорий голос, старався не засмучуватися, щоб ми нічого не запідозрили. Звісно, планував щось, як і кожна людина, коли живе і на щось сподівається. Його матері дуже важко, хвилюємося за неї. Вона не спить ночами, пігулки не  допомагають… Я й сам ледве дихаю. Напередодні трагедії у мене було погане передчуття. Вночі на вулиці дуже гавкали собаки, і я ще подумав, що може статися щось лихе. На таке не звертаєш уваги, коли все добре, а коли хтось із рідних у небезпеці, то кожна дрібничка лякає… 


















Отримуйте найсвіжіші новини у соцмережах:

Facebook

Twitter

Ознайомлений(а)