За коханим — до Швеції
Сб. 21 Травня 2022

ТЕМИ ТИЖНЯ

gazpostach

Наталя Стецюк та Мар’ян Яремчук

За коханим — до Швеції

Тернополянка Наталя Стецюк уже три місяці живе у Стокгольмі. У столицю Щвеції вона поїхала до свого коханого Мар’яна Яремчука, який працює там ось уже два роки.

Наталя Стецюк та Мар’ян Яремчук
Наталя Стецюк та Мар’ян Яремчук

У Тернополі Наталя залишила улюблену роботу вчителя англійської мови задля того, щоб швидше заробити на власне помешкання. Дівчина каже, що ніколи не сподівалася, що доля закине її аж так далеко. До тамтешнього стилю й ритму життя вона вже встигла призвичаїтися, а сьогодні розповідає «НОВІЙ…» про історію знайомства зі своїм коханим.

– З Мар’яном ми знайомі вже понад рік, познайомилися типовим способом для молоді – через інтернет. Одного травневого вечора він кинув мені заявку в друзі у соцмережі «ВКонтакте». Я взагалі-то рідко когось незнайомого додаю до друзів, а тут не втрималася. Він почав щодня писати, а я не мала часу відповідати, бо тоді саме готувалася до захисту дипломної роботи, та й не була зацікавлена у спілкуванні, тому відписувала неохоче по кілька слів. Невдовзі Мар’ян перестав писати. Минув якийсь час, і я зрозуміла, що мені його не вистачає… Тому сама написала і ми знову відновили спілкування. Було важко, бо Мар’ян був за кордоном і не міг приїхати, адже поїхав лише за місяць до нашого знайомства. У такому форматі ми «зустрічалися» півроку.
Мої друзі, звісно, не вірили у наші стосунки, вважали, що це все гра, бо ж я, мовляв, його ніколи не бачила, а може, він насправді зовсім не такий, як у листуванні, що я сама себе обманюю… У мене теж уже почали закрадатися сумніви, адже Мар’ян кілька разів обіцяв, що приїде, і щоразу відкладав цю дату. «А що, як я даремно чекаю?» – не один раз думала довгими самотніми вечорами. І торік у вересні, ніби відчуваючи мої вагання, Мар’ян освідчився мені, а у листопаді приїхав і ми зустрілися на залізничному вокзалі у Тернополі.
– То це були водночас ваша перша зустріч і перше побачення?
– Наше перше справжнє побачення було наступного дня. А тоді, коли Мар’ян приїхав, я зустрічала його на вокзалі о третій ночі. Він їхав потягом із Києва. Я страшенно переживала, бо не знала, як Мар’ян поводитиметься, як до мене ставитиметься. Не хотілося розчаруватися, бо він вже встиг запасти мені в душу. Їхала, можна сказати, у невідомість, а коли зустрілися, то всі мої страхи розвіялися. Я повернулася додому і вже не могла заснути – серце з грудей вискакувало, а з обличчя не сходила усмішка… Вдень ми зустрілися, як і домовлялися, і пішли в кіно. Мар’ян чекав на мене з букетом квітів і подарунком – кулоном із справжньою перлиною. Напевно, далося взнаки піврічне «інтернетне» спілкування, бо мені з ним було легко, невимушено і затишно. А квитки на фільм я зберігаю й досі.
– Коли ти відчула, що Мар’ян – твоя людина?
– Напевно, тоді, коли ми вперше зустрілися на вокзалі і він вийшов з потяга, обійняв мене і поцілував у чоло, – так я розумію прояв ніжності і турботи. Звісно, Мар’янові я про це не розповідала, але своїми переживаннями поділилася із двоюрідною сестрою. «А що як він не виправдає моїх очікувань?» – запитувала. «Не хвилюйся, він здогадається, що потрібно!» – заспокоювала мене сестра. Ту мить, коли Мар’ян йшов до мене, думала, не переживу. Стільки чекала, і ось зустріч. Заспокоїлася лише тоді, коли відчула його поцілунок на своєму чолі…
– Чим Мар’ян підкорив твоє серце?
– Спочатку зацікавив мене спілкуванням, хоча у нас і немає спільних інтересів, але ми говорили практично цілодобово. Сподобалося також те, що Мар’ян упевнений і знає, чого хоче від життя, його ставлення до стосунків, сім’ї, дітей. Він мене завжди підтримує, допомагає готувати їсти, прибирати. У Швеції грає у футбол у складі команди «Україна», яку створили заробітчани, а я ходжу вболівати і підтримувати їх. Хоча мало розуміюся у футболі, але Мар’янові приємно, коли бачить мене на трибуні. Ще Мар’ян любить рибалити, ми стараємося чергувати наші вихідні, раз йдемо на риболовлю, а інший – оглядати місцеві краєвиди. Подорожувати, фотографувати – це моє хобі. Звісно, відчувається те, що ми на чужині, але поруч з Мар’яном мені легше це переживати. Нині можу впевнено сказати, що я щаслива і радію, що зі мною щасливий Мар’ян.
– Кажуть, що добре ставлення не купиш за жодні гроші, тому потрібно цінувати кожен його прояв…
– Саме тому я зберігаю усі дрібнички, якими мене тішив Мар’ян. Пригадую, коли було п’ять місяців з часу нашого знайомства, він передав мені через свого брата плюшевого ведмедика і букет чайних троянд. Я навіть нічого не підозрювала, була на роботі, аж раптом мене кличуть на вулицю і кажуть, що біля воріт чекає кавалер. Я зашарілася, йшла і не знала, кого там побачу. «Ви Наталя Стецюк? Вам просили передати!» – лише сказав незнайомець і віддав мені подарунки. То вже пізніше я здогадалася, чому Мар’ян не раз мене випитував, де моя робота, як мене знайти, і що «кур’єром» був його троюрідний брат.
– Як твої батьки сприйняли Мар’яна і ваше рішення поїхати за кордон?
– Мама знала про Мар’яна, бо ми з нею, як подруги, а от сказати татові – було трошки важче. За день перед тим, як мав прийти Мар’ян, щоб познайомитися з батьками, я зібралася з духом і сказала: «До нас у гості прийде мій хлопець». Тато кивнув головою і нічого не відповів. Тоді я ще раз: «Тату, він прийде знайомитися з серйозними намірами». І раптом пауза і тато звернувся до мами: «Ану налий мені вина!» Словом, у тата був шок. Він вперше почув про мого хлопця та ще й відразу – все серйозно (усміхається). А через кілька днів ми поїхали знайомитися з батьками Мар’яна. Після того я почала готувати документи до Швеції. Тато, звичайно, не вірив, що я поїду, лише коли отримала візу, запитав стривожено: «І що, ти справді їдеш?» «Так…» – відповіла якомога спокійніше. Мої батьки мене зрозуміли, хоча й дуже переживали, що я їду, сама, у чужу країну… Але я їм вдячна, що вони мене підтримали і щодня продовжують це робити.

ірина КОШІЛЬ